Загальновідомим і часто вживаним гаслом освітянської справи в Україні стало шевченкове: "І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь". Рядки ці часто цитуються, проте в житті, в педагогічній практиці раз у раз стикаємося з виявленим пріоритетом чи то до першої частини вислову, чи то до другої. Врешті, право кожної людини мати свої пріоритети, та й, крім того, не просто кожному почуватися у всесвіті культури як у себе вдома, де вже немає духовної межі між "чужим" і "своїм". Для цього недостатньо довгої й ретельної освіти, потрібне ще й відкрите доброзичливе серце, не залякане і не задавлене войовничими ідеологіями...

У процесі роботи над створенням Концепції освіти для демократії в Україні довелося зіткнутися з протиріччями педагогічного мислення за схемою: свій (правильний) - чужий (неправильний). Передусім бачимо таке ставлення де-не-де у педагогів у їхньому сприйнятті і розумінні організаційних і фінансових зусиль світового товариства - інституцій Ради Європи, університетів США та Канади - допомогти Україні в перебудові змісту і цілей освіти на засадах демократії і для демократії. За комуністичною традицією, нормальна інтелігентність, колежанська доброзичливість і допомога інкримінуються за підступність ворожих спецслужб і намірів геополітичного перерозподілу світу. Дається взнаки ідеологічна звичка педагогів у закритому суспільстві до політичної "бдітєльності". Зарубіжному досвіду суспільств з багатостолітнім досвідом демократичного устрою протиставляється власний досвід, як національний, так і радянських часів. Але ж для чого таке протиставлення? Хіба не вітати треба кожну можливість "чужому научатися"?

З іншого боку, жива й українська традиція "цуратися свого". В історії України, в історичній пам'яті і менталітеті українського народу є міцне коріння для теперішнього і майбутнього демократичного укладу політичного і повсякденного життя. Україна має чималий досвід демократичної самоорганізації, свій оригінальний досвід політичних, національно-культурних і релігійних рухів. Є й трагічний національний досвід втрачених історичних можливостей і шансів. За висловом відомого українського вченого, академіка Івана Дзюби, "замовчування демократичних, республіканських традицій української (Запорізька Січ, рання Гетьманщина) та російської (Новгородська і Псковська республіки) історії, звичайно ж, допомогло у вихованні тоталітарного політичного мислення." Отже, для виховання культури демократії українських громадян недостатнім є досвід західних демократій. До речі, також зовсім недостатнім є й повсякчасне протиставлення України "північному сусідові". Пробудження історичної пам'яті, нова ідентифікація себе зі своєю батьківщиною, що й досі білою плямою зяяє в свідомості людей багатьох країн світу, забутою в історії, гордість і сором за власний історичний досвід демократії - все це невичерпне джерело для педагогічної практики, для освіти для демократії в Україні.

Нарешті, для дійсного реформування освіти на демократичних засадах, у тому числі й безпосередньо для системи так званої громадянської освіти, неприпустимою помилкою є категорична відмова від педагогічного досвіду минулих десятиліть. Не можна сьогодні ідентифікувати свій погляд на світ і освітянські методи та завдання з досвідом якоїсь однієї педагогічної традиції.

Так, досить поверховим і фальшивим є уявлення про А. Макаренка і його школу як про інституцію освіти для тоталітаризму. Ігнорування його педагогічної спадщини і головної серцевини в ній - гармонія особистості й колективу - досить небезпечне саме сьогодні, коли, явно відстаючи від розвинених демократичних країн за рівнем розвинутого індивідуалізму, поваги до людської гідності, прав людини, ми вже, здається, "впереди планеты всей" за рівнем міжлюдської ворожості та повної відсутності соціальної солідарності. Такі видатні постаті світової педагогіки, життя яких безпосередньо було пов'язане з Україною, як А. Макаренко, В. Сухомлинський, потребують щораз нового і вдумливого прочитання.

Досить небезпечним є перенесення в сьогоднішню педагогіку історичних протиріч між педагогами - представниками різних політичних течій. Так, у своєму житті педагоги Г. Ващенко і А. Макаренко належали до різних політичних таборів, мали свої різні образи світу, чи навіть світів, у яких жили. Але хіба потребують їхні педагогічні спадщини сьогодні агресивного протистояння, поділу на "своє" і "чуже", як ми це сьогодні спостерігаємо? Чи ж не доповнюють вони одне одного, вносячи нові риси й підходи, як завжди доповнюють і складають різноманітну картину світу різні шляхи людських духовних пошуків?..

Тетяна Клинченко,
кандидат історичних наук

This web page is hosted free of charge through the Internet Access and Training Program (IATP). IATP is funded by the Bureau of Educational and Cultural Affairs of the U.S. Department of State and administered by the International Research & Exchanges Board.

Освіта для демократії в Україні в українському історичному контексті